Про право українців на національну визначеність. «Паспорт Нансена»
Проблема українських біженців набуває сьогодні особливої актуальності. З початком російської військової агресії велика кількість українців змушена шукати сьогодні захисту за межами свого регіону чи й країни. У зв’язку з цим особливо актуальним стало питання виборювання українськими громадянами права на національну визначеність.
З історії
Витоки проблеми правового статусу європейських біженців сягають початку 20 століття – часу, коли на континенті з’явилася велика кількість людей, які втекли від страхіть жовтневої революції. Правовою системою колишньої російської імперії було втрачено чинність. Згідно зі ст. 38 «Положення про чужоземців в УСРР » від 28. 03. 1922 р., більшість мігрантів правовою системою радянської України були позбавлені громадянства. Після втрати підданства російської імперії, а також громадянства УНР та ЗНР ці люди не мали змоги набути його ні в радянській Росії, ні в радянській Україні.
Для вирішення масштабної проблеми Лігою Націй було зорганізовано кілька міжурядових конференцій, на яких учасникам вдалося схвалити необхідні рішення і рекомендації щодо правового статусу російських біженців. У цьому контексті історичне значення мала Женевська конференція, учасниками якої у 1922 році було започатковано так званий «паспорт Нансена» (текст сертифікату ідентичності біженця), який заклав підґрунтя для формування в майбутньому механізму захисту прав біженців.
Щодо сертифікату
У названому документі вказувалися прізвище та ім’я біженця, дата нар. й професія, місце проживання. Окрім того, зазначалися прізвища батьків та фізичні прикмети біженця: вік, колір волосся, очей та ін.
Власникам сертифікатів надавалося право пересування територією країн-реципієнтів. Сертифікати надавалися урядами країн-реципієнтів з умовою їх щорічного поновлення.
На початку сертифікати видавалися українським біженцям, а з 1924 р. – вірменським, які приїхали в Європу у 1915-му, тікаючи від геноциду в Туреччині. З часом сертифікати почали видавати біженцям інших національностей.
Наступні кроки визначення правового становища мігрантів
На початку 20 століття українців не виокремлювали із спільноти емігрантів, які прибули з Росії. Вони вважалися колишніми підданими зруйнованої російської імперії, а отже «російськими» біженцями. Але в 1926 р. у газеті «Тризуб», який урядом УНР видавався в Парижі, було опубліковано кілька пропозицій щодо положень правового статусу українських мігрантів. Авторами пропонувалося у «нансенівські паспорти» вносити дані про національну приналежність (замість «росіянин» записувати «українець»), а також подовжити чинність терміну документа.
Учасниками конференції 1926 р. було підписано міжурядову угоду (Arrangement) щодо правового статусу біженців. Угодою визначалися функції предтавництв Верховного комісаріату у справах біженців у різних країнах, регулювалися деякі права біженців.
У серпні 1928 р. О. Шульгин, міністр закордонних справ УНР в еміграції та член Дорадчого комітету при Верховному комісаріаті у справах біженців, звернувся в листі до Й. Прокопе, голови Ради Ліги Націй, з вимогою визначити українців окремою категорією мігрантів. Міністр вказав на необхідність зазначати національність українських біженців у їхніх сертифікатах ідентичності.
У 1930 році міждержавною комісією було дане роз’яснення, у якому зазначалося право країн-реципієнтів на власний розсуд позначати чи ні дані про національність українців у їхніх сертифікатах ідентичності.
